Бажання написати книгу може виникати з різних причин.
Я, наприклад, писав навчальні посібники — як викладач університету. Їх читають не тому, що хочуть, а тому, що треба. Іспити, програми, рекомендації — усе це працює, але має мало спільного з внутрішньою свободою читання.
Таке письмо легко порівняти з примусом до кохання: формально все відбувається правильно, але без вибору.
Зовсім інша річ — написати фантастичну повість із суперечливою назвою: «Пригоди космічного прикордонника. Психоделічний нуар».
Тут уже ніхто нічого не зобов’язаний. Якщо текст читають — значить, він для когось потрібний. Якщо ні — жодне міністерство не допоможе.
Цю повість прочитали понад 11 000 читачів онлайн на Book.net. Не з обов’язку — з власної цікавості.
Я писав її не в режимі творчих мук і не «вистраждано». Я її записував — фрагментами, щодня, рухаючись хвилями абсурдного нуару з домішками кіберпанку. Так, за три тижні склався цілісний текст.
Я підписав цю історію псевдонімом Тарас Рамзес не для гри в таємничість. Просто мені було важливо, щоб цей текст існував окремо — без професійних ролей, посад і очікувань. Як самостійний голос.
Ця книга — насамперед для себе.
І для тих, кому подібні тексти колись траплялися в потрібний момент.
Я не намагався зробити цю історію зручною або універсальною. Вона така, якою вийшла.
Мабуть, варто додати ще одну річ. Цей текст писався в Києві, під час війни. Не як реакція на неї й не як спроба осмислення — швидше, як спосіб зберегти внутрішній простір, де можливий абсурд, іронія й дивна свобода думки.
Коли реальність стає надто прямолінійною й жорсткою, трохи психоделічного нуару — це не втеча, а форма опору.